От завжди так.

От завжди так: прошу подати руку,

Прошу, кричу, молю, а ви глухі.

Невже ж зі мною хочете розлуки?

Кажете, ні? Чому ж тоді…

Чому ж тоді коли молю й благаю

Ви десь ховаєтесь у тихій тишині?

На вас як зможу звісно почекаю,

Та може вже запізно і тоді.

Я ж не кричу, коли мені погано,

Я лиш кричу коли не маю сил.

Від цього, знаєте, у серці рана рано

Прокинулась. Не маю я ж і крил.

Не можу, та як хочу, полетіти,

Від всіх –усіх далеко за моря.

Тоді ж бо я не буду і просити,

Рятунку вашого і вашого тепла.

Ви знаєте, як ще раз я попрошу,

Озвіться хтось, в останнє я молю.

Бо ж вас, мабуть,  до рідних я відношу,

Від рідних я ж бо зради не стерплю.

А так хочеться, щоб мене почули. Ні, не тоді коли все добре, все нормально, все як завжди, навіть не тоді коли погано, а тільки тоді коли немає сил. Бо ж що тоді залишається робити?? Плакати – немає сил, кричати – немає сил, просити – немає сил, і самому щось зробити – немає сил. Скажете, що я слабка, так погоджуюсь. Слабка. Це погано. Адже у такі миті я помираю, помираююю, помииииииираюююю…. І от колись , що..? а ось, що.. виживу. та змінюся. Та не хочу. Це не гра із смертю. Це гра за виживання.

А з чого все починається.? А починається із забуття. Забули раз, призабули вдруге, не згадали утретє…вчетверте, всоте, ….. і все. Не знаєте мене. Нема нас, нема ми, є я і ви. А я цього не хочу. Ні не зараз, коли ви так потрібні. Не адресую цього комусь конкретному, а звертаюсь до всіх. Можливо хтось, десь і прочитає, можливо й ні. Просто не маю сил. А потрібна допомога.