Я напевно ніколи цього не забуду, нажаль...
можилво ніколи його не зустріну, нажаль...
і точно ніколи не розлюблю.. нажаль ..?
Це був передостанній день, день в який мені було сумно, день який був сірий. Вечором вожаті сказали нам збиратись на українські танці.
Сьогодні «день українських танців», а я й забула – подумала я. Так падло йти, та ще й одіватися прийдеться по дурному : платтячко і все таке, ех.. не люблю цього.
Та навіть одіти нема чого. Але дівчата завжди знайдуть щось мені, ..як це називається..підтримка?.. ні..краще сказати дружба. Вирили якесь плаття із запиляної шафи, о боже та яка я в ньому потворна – подумала я собі. Ще інші думки шукали собі місця у моїй голові, та я немала бажання зараз все поскладати на полички.
Все ж таки, витягнули вони мене на той мені здавалося нудний вечір. З Лерою (моєю бест френд) ми збирались одразу сісти на лавочку, але ж таких як ми багато, всі лавки були зайняті. Прийшлося відійти в бік, і з насмішками дивитись на смішних людей, які танцювали коломийки).
Але знаєте танцюють так багато знайомих, і ми «дурачки» повилися на це, і так , так пішли танцювати. Було весело, не спорю. О боже мені весело – думала я, коли танцювала з усмішкою на обличчі.
Блін…і хто придумав ці повільні танці..? І знов прийдеться довго і нудно чекати поки він закінчиться.
Я так цього не хотіла. Музика звучала , танець почався, а ми з Лерою не втрачаючи часу, почали обмінювати враження від усього що відбувалося, коли раптом Леру запросив на танець хлопець із першого куреня, хоча зовсім мені і їй не був знайомим.
Та я не вмію. Це ж вальс – чула я від неї. Тупі відмазки напевно).
АААААА-А-А—А – хтось наближається до мене – кричало усе в мені.
Можна тебе на танець запросити? – промовив хтось.
Щ – оо? ..ее..на танець? Ам..ну можна. (І що я верзу, я ж ненавиджу медляки. – думала я)
Все почалося, я червонію, і що за дурна звичка, червоніти при нових знайомствах?
Я танцюю, аааааа я танцюю.
І ось він почав розмову, та я майже нічого не чула. Я була настільки враження. Щоб мене хтось запросив на танець, та це ж неможливо!!
Танець закінчився. І Леру я теж десь загубила. Шукаючи її я думала про нього. А він симпатичний, так він симпатичний – блін та про що ж я?
Леру я так і не знайшла. Напевно, пішла у корпус – подумала я, і теж збиралась іти, але мою увагу привернули феєрверки. Я їх обожнюю. Як гарно на них дивитись.
АААААА, О БОЖЕ, як я налякалась.
Я відчував що буде така реакція. Невже я такий страшний, що ти так закричала? – говорив до мене Він.
Що? О, та звичайно ж ні. Я просто…ее не очікувала. – говорила я, здивовано дивлячись на Нього. Він стояв біля мене. Він підійшов до мене, та ні він знайшов мене у цьому натовпі. Чого йому треба від мене? – думки, постійні думки мучили мене.
А та це ж, напевно, Він про Леру розпитати мене хоче. Я згадала. Сьогодні вона показувала мені його, казала , скоріше питала чому він так часто дивиться на нас, на неї. Я зовсім забула що це він. Так, їй пощастило, він симпатичний. То чому ж Він не питає? – думала я , коли ми уже повертались у курінь, Він ішов поруч.
Оце я її здивую , розказавши що трапилось.
Прийшовши до кімнати, побачила Леру , одразу ж запитала куди вона зникла, та вона не відповіла
Лер, щось сталось? Ти обідилась? Лер я танцювала із Стасом, він напевно.. ..- не доказавши цього, вона різко повернулась, і вийшла із кімнати.
Ранок Все було нормально. Я говорила з Лерою , але згадувати про те що було вчора, якось не дуже хотілось. Вона обідилась на мене, і тепер я це знала точно. Можливо і ще обіжається, але скриває це, бо вона набагато більше цінить, я надіялась, дружбу ніж захоплення. І це так. Я це знаю. Але мова іде не про це.
День пройшов похмуро. Останній день завжди був сумний. Ось уже вісім років віддихаючи тут, я пускаю маленьку сльозинку усього щастя, яке зі мною трапилось.
Ми зібрались на останній концерт і дискотеку. І одяглась я, чесно кажучи не дуже. Для кого ж мені одіватись? Для самої себе, чи щоб люди не подумали, що я божевільна? Та мені начхати, що про мене думають. А одіватись просто щоб полюбуватись собою, настрою у мене не було.
Ось уже кінець концерту, вожаті уже на сцені, а я стою під самою сценою щосили плескаючи і підспівуючи їм. Та раптом до мене підійшов Стас, спочатку я вдала що не помітила його. А для чого? Я просто нічого не розуміла, чого він хоче від мене.
Та він не такий, він не звичайний. Здавалося, особливий. Він прошептав мені на вухо – будеш плакати»? Так – голосно і дуже чітко відповіла я. Я знала що це буде, тому що не плакати перед від’їздом, було просто не можливо. Тяжко забувати людей до який привикла, тяжко розуміти, що ніколи вже не побачиш їх, і просто неможливо забути моменти щастя, які з тобою трапились за якихось 2 тижні.
Концерт закінчився. Я бачила сльози дітей, і мене це не дивувало, я до цього привикла. Я чекала наступного року, і знала. Що побачу це ще раз.
Усі пішли переодягатись. Я пішла просто за компанію. Бо безглуздо було залишатись на вулиці одній.
Почалася дискотека. Ура, сьогодні вона до другої! Я танцювала, з усіма. Я танцювала як ніколи раніше. Настрій був просто мегОо. І тут прийшов Він.
Почався медляк, і як я і відчувала він мене запросив. Він обняв мене так сильно, що я чула як б’ється його серце. Я боялась подивитись у його очі, боялась побачити там реальність. Танцюючи з ним, я забувала про все на світі. Я починала закохуватись, а можливо просто захоплюватись. Він ставав для мене ідеалом. Один танець, другий, я їх просто не рахувала. Та цей я просто відчувала, я відчувала що цей останній, або просто знала, знала що скоро буде кінець. Бачила обличчя Лери, вона танцювала із кимсь, і сяяла усмішкою. Я була щаслива, що вона простила мене. Я була щаслива, що вона мій друг, справжній друг.
Подивись на небо, ну подивись – тихо сказав він.
Я не хотіла піднімати очі, не хотіла бачити свого розчарування, бо знала що завтра все закінчиться. Та все ж таки, я хотіла побачити його обличчя і зірки, побачити в останнє.
Так, небо чудове. Так багато зірок я ще не бачила – сказала я , і подивилась Йому у очі.
Очі, його очі як темна печера , на кінці якої є світло . якого ще ніхто не бачив, до якого ще ніхто не дійшов.
Тепер я сиджу на ліжку, і чекаю його. Він сказав що прийде, але я не дочекалась , і просто заснула. Так, він приходив(як я довідалась пізніше). Але я спала таким міцним сном, що він не розбудив мене.
Ранок. Батьки. Шум. Плач. Засмучені і в водночас щасливі вожаті. Сьогодні усі мусять поїхати, якби цього нам не хотілось
Ми сидимо із Лерою у їдальні, а їсти зовсім не хочеться. Маленьке сердечко я видряпала на столі, у знак усього доброго, що зі мною відбулося у Соколі. Підійшов Він, щось сказав, та я уже не пам’ятаю. Щось на зразок «смачного, чи привіт» . Та це не мало значення, значення мало лише те, що він підійшов.
Стукіт у вікно і слова «можна я зараз прийду до вас?» означали те, що він прийде, прийде для того щоб попрощатись.
Привіт, я прийшов щоб попрощатись. На мене вже чекають. Ну, давай обнімлю.. - сказав він, а я просто встала і дозволила себе обійняти. А він дозволив обійняти себе, і у ці обійми я постаралась вкласти все найсвітліше, що було у мене в душі.
Обнявши усіх присутніх у кімнаті, він сказав «бувай». Я просто усміхнулась, це було досить важко.
Та ми з Лерою вирішили його провести до машини, не знаю навіщо я погодилась. Хотіла ще хоча б на секунду побачити його очі? Напевне.
І ось він ще раз обнімає мене, а я його.
Я ще приїду до тебе у місто – сказав Він.
Я буду чекати – тихо відповіла я.
Він пішов.
Я була у Франківську, я бачила його. Але він не приїхав, він не дотримав слова.
Зараз я переживаю мовби все ще раз. Пишу і згадую кожне, сказане ним слово. Я плчу. І мені ..мені боляче. Проте я щаслива, що це було. Я знаю, що не забуду його. І я незнаю, що це було – любов чи захоплення. Я просто знаю, що це було, і часу не повернеш, нажаль.
Зараз я і досі дружу із Лерою, і знаю що дружба вона вічна, бо у дружбі набагато більше правди, ніж і коханні.
Зараз я люблю чи захоплююсь іншим. І інший, мені зовсім не байдужий, я йому довіряю, це найбільша моя помилка, але така я вже є. Я і досі не забула Стаса. І знаю, що вже не забуду. Я знаю, що із «іншим» у мене теж нічого не вийде, і я його теж не забуду.
Але скільки це буде продовжуватись я знати не можу. Можливо роками, а можливо це і не закінчиться.
Я просто не вмію не любити чи не захоплюватись, а ще не вмію повертати час. Як я вже казала НАЖАЛЬ.
Немає коментарів:
Дописати коментар